загрузка...
Федько-халамидник (частина 3) - 9 Сентября 2014
Главная » 2014 » Сентябрь » 9 » Федько-халамидник (частина 3)
11:36
Федько-халамидник (частина 3)

федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.
— Ану, спробуй! — знов сказав Толя. — Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану!
А крижини сунули та сунули. Іноді вони розривалися і між ними робилась чорна, страшна латка води. В тій воді плавал и солома й трісочки. І солома, і трісочки крутились і десь зникали,— так вертіло там воду.
— А давай об заклад, що перейду на той бік! — вмить звернувся Федько до Толі.
— Ба не перейдеш!
—  Ну, давай! Об що йдеш! Як перейду, даси мені свій ножик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам свого чижика. Хочеш?
Толі зовсім не хотілось чижика,— навіщо йому чижик? — але він згодився.
— Ну, добре! Давай руку. Спірка, перебивай.
Спірка перебив, і Федько став тісніше підперізуватись, оддавши Стьоп ці свої книжки.
— Тільки ви мовчіть.,, —тенором сказав усім Федько.—А то, я к побачать, що я хочу переходить на той бік, то не пустять. Нехай думають, що я хочу коло берега походити.
— Добре!..
Федько підперезався, взяв у руку палицю, спробував її й насунув щільніше шапку.
— Ну, гляди ж! — промовив він до Толі якимсь чудним голосом і пішов просто на кригу.
— Федько пішов! Федько пішов! — закричали хлопці, які вже давно зачіпали його, щоб ішов на кригу.
федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав ногами. Крижина добра була, товста, міцна.
Федько потрошки наблизився до другої, походив і палицею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега і раптом стрибнув на другу крижину.
Спірка, Стьопка й Толя дивились за ним з замиранням серця.
— А куди ти там? — закричав до Федька якийсь робочий збоку. — Куди понесло тебе? Вертайсь назад!
Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї'крижини і знов став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею,— угин асться. А позаду кричать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу— ця товща. Розбігся і стрибнув. Крижина тільки злегка хитнулась і заспокоїлась.
— Та що він, сказився, паршивець! — закричали вже інші на березі. — Куди його потягла нечиста сила? Ей ти, вертайся сюди зараз.
— Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!
— Та біжіть, стягніть його, сукиного сина!
Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути, щось веселе і завзяте.
— Та чий він? — питалися кругом.
— Федько, Івана-типографчика син. Халамидро звісне.
— Нуй пробийголова... Ач, яке виробляє! Ах, ти ж Боже наш!
А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з'їжджала з неї і бігла знову, з крижини на крижину.
На березі було тихо. Хлопчики завмерли з роззявленими ротами і широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом «шибеника». Як той щось замнеться, так всі зараз затурбуються, деякі починають кричати всякі поради:
— Вправо, вправо бери, сукин син!
—  Куди вправо? — махає на порадника другий рукою.— Там вода, хай жде, друга крижина підпливе... Не рушся, стій на місці!
На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добирається до берега.
Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати каміннями у кригу. Дорослі легше зітхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні злості, ні досади, Ловкий хлопчак, що й говорити. Як брався, собака, га?
федько этого боку махає надітою на палицю шапкою. Той берег пус-" тий, бо туди не можна пройти з вулиць — чиїсь мури і тини.
— Аякже він назад добереться? Невже знов по крижинах?
— Атак і є, він знов на крижинах!
Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за од чаян им хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.
—  Ну, й шибеник! — зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А «шибеник» все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Уперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! — і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товариші в. Ст це молодець, так молодець. От як треба!
—  Ну, щастя твоє, що ловкий! — качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться,— що говорити такому зайдиголові!
Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно і гаряче. Нічого там страшного нема, на тих крижинах. А зате як інтересно, як весело! От би взять та собі побігти. Тільки скинуть калоші, ато в них важко. То зовсім не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти у лід і стрибати. Велика штука!
А коли Федько вийшов на берег, коли його отовпили хлопці і з радістю та захватом дивились на нього, як на героя, Толя почув, що він теж може перейти. І не тільки може, а от візьме й перейде!
І він, нічого нікому не кажучи, хутенько скинув калоші, струсив ранець з плеч на землю і підійшов до Федька.
— Дай мені свою палицю! — сказав він. Федько здивовано подивився на панича.
— Нащо тобі?
— Я теж хочу йти на той бік.
— Куди?                                                                          
— На той бік.   
Спірка й Стьопкатакі фиркнули, An еф едько не засміявся.
— А як упадеш у воду?
— Не бійсь, не впаду. Давай!
— Лучче нетреба, Только... Ти не вмієш.
— Овва! Ти один умієш. Ну, давай палицю. Що, може, жалко?
— На..,—стиснув плечима Федько,—тільки гляди.., Толя взяв палицю і пішов на кригу.
— А куди знов? Чого? Хто? — раптом закричали люди, побачивши Толю на льоду.
Але Толя, так само, як Ф едько, побіг далі і стрибнув на другу крижинку. В цей час насунула ціла купа льоду й одрізала Толю від берега.
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.
На березі щось кричали, бігали. Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна —перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціально хоче налізти на Толю, так весь час напирає на його кригу.
Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього в сім ті лом і кричати, кликати на поміч.
Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.
А люди на березі хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тим часом все плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.
Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними, і один швець навіть трохи не впав у воду.
В цей час звідкись узявся федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду, і всі побачили, що злякався,—десь зразу зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до такої біди. Але Федько як під кригу пішов.
— Ага! Злякався! Шибеник чортів, навчив хлопця тай утік.
Усі вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.
І от, коли всі метушились, бігали і не знали, як вирятувати Толю, несподівано з'явився федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав забивати гвіздка, раз по раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старались помагати йому.
Ну, гвіздок забитий, держиться добре.
— Ану, гей, дайте дорогу... З дороги ж!
Всі розступились на крик. Адиви, знов цей шибеник!
Але він з палицею, чи не рятувать панича збирається?
— Ти куди, халамидро?
— Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину і стрибнув.
— Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!
Толя, забачивши Федька, захвилювався і хотів бігти йому назустріч, але приказ Федька зупинив його.
Хвилин через п'ять федько вже був наТолиній крижині.
— Ну, давай руку... Іди за мною. Тане бійсь, іди сміливо. Палицю візьми та впирайсь. Ну, так... Держись... Стій... Я перестрибну, а ти підожди...
— Ой, не ходи!.. Я боюсь...—ухопився за нього Толя.
— Та стій! СП" дурне... Я перестрибну і присунудо тебе свою крижину, а ти перейдеш... Бо сам же не перестрибнеш...
Федько перескочив, підбіг на край своєї крижинки і вперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулась до Толі.
— Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш... Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь... Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега...
Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розламалась надвоє, і Федько зник з льоду.
Всі так і замерли.
Але Федько не потерявся, він ухопивсь руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона знесе Федька.
Толя побачив це і з криком забігав по крижині.
— Толю! Толю! — кричав Федько,— Подай мені палицю свою... Подай палицю... Я вилізу.
Але крижину в цей час підбило до берега і Толя, як стріла, вилетів з неї.
Стьопка, Спірка й інші хлопці кинулись до Федька і протягнули йому палицю. Федько весь посинів уже і хотів взятись за палицю, але рука не слухалась, заклякла.
А підійти до нього не можна, бо крижина угинається, заливається водою і може розломитись знов.
— Стьопка, ляж на лід та підсунься до мене,— прохрипів Федько.
З берега дорослі щось кричали, але хлопці їх не слухали. Стьопка ліг і став підсуватись до федька.
— Зійдіть там з криги, хто лиши і й,— крикнув Стьопка, озирнувшись. Але в цей час один з хлопчиків подав Стьопці шворку, зв'язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.
— Хватай, Федю! Хватай... Швидше, Федю, бо крига йде. Федько протягнув руку, але знов ухопився нею за лід.
— Не можу...—прошипів він,—руки не держать, упаду...
І раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, міцно стиснув зуби і мотнув головою, мовляв: «тягни!».
Стьопка, хлопці й дорослі з берега почали тягти Федька.
— Держись, Федю, держись, нічого... Ех, держись ще трошки! Браво! федько був весь синій од холоду і того, що держався зубами за пояс.
Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати й махати руками. Вода лилася з нього, зуби йому цокали, але він нате не вважав.
— Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.
Але йому не дали побігати. Десь узялись папа й мама Толі, а з ними мати Федька, Толя, побачивши їх, затрусився і з криком та плачем кинувся до них.
— Папочко!.. Мамочко!.. Я невинен, я не винен!..
Але папай мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули і потаскали додому.
Мати федьковатеж схопила Федька і так торсонула, що з того аж бризки посипалися.
— Додому, іроде! Ось я тобі покажу! — І знову так потягнула, що Федько мусив бігти за нею, Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір.
А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав і голосно плакав. Батьки йому щось одповідали і шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка.
Раптом вони зупинились і підождали Федька з матір'ю.
—  Він був на льоду? — грізно звернувся батько Толин до Федька, федькові було дуже хол одно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матері, але він все-таки встиг помітити, що у батька Толиного аж слина запеклася на губах, а очі налились кров'ю. А Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив:
— Я невинен, я не винен...
— Мовчи! — крикнув до нього батько, і знов повернувся до Федька:
— Був він на льоду?
— Був...— цокаючи зубами, сказав Федько.
— Неправда! Неправда! —ще жалібніше і з страхом забився Толя.— Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім Федько узяв і пхнув мене на кригу... Спитайте всіх... Я невинен...
Федько аж труситись перестав і подивився на Толю. А мати Федькова так і спалахнула.
— Ох, Боже ж мій! Та що ж ти собі думаєш, люципере ти! Та батько ж з тебе три шкури здере, та він же на тобі живого місця не оставить. Чом тебе чортяка не вхопила там уводі, ти, ідоляко!
І вон а зо всієї сил и ударил а Федька по голові. Федько аж упав на од но коліно і закрив руками голову. Мати знов хотіла вдарити його.
— Підождіть, Іванихо! — зупинив її батько Толин і підняв Федька.
— Встань... Чекайте, Іванихо... Я хочу спитать його... Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?
федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.
— Говори ж, падлюко! — торсонула його мати.
Федько глянув на Толю,—той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.
— Ну, говори ж, Федьку! — нетерпляче сказав батько Толин. Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
— Повів...
— І пхнув його на кригу?
— Пхнув...
— Паршивець же ти! — крикнув Толин батько і сильно хляснув Федька полиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:
— Надіюсь, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід.., Інакше, лучче очистіть мені кватирю.
федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
— Ага, бухикаєш, кашляєш, ідоле? — обзивалась од печі мати. — Підожди, підожди, візьме тебе чорт... Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ременем. Що, єсть жар?
— Єсть...—тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли дивні жовті й зелені плями.
Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто і голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілось покласти чи на стіл, чи на землю, чихочупіч —аби покласти.
Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам'ятав вже нічого. Він тільки, як крізь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно став лютий, такий лютий, що аж говорити не міг і тільки хапався то за горло, то за ремінь.
Потім Федька поклали на стілець і били вже, як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав додолу й не рушався.
— Встава-ай!! — ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.
А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам'яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. А в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.
Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись зі смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців,
А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
Коли Федьковатруна сховалась за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толяодійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком.
Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.
1. Чи справдилися твої припущення, які події можуть відбутися в останній частині оповідання? Обміняйся враженнями із сусідом за партою.
2. Коли Федька підбивали нате, щоб він перейшов по кризі через річку, у нього навіть губи побіліли, а очі стали таю чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Яку роль відіграє портрет у цьому епізод — змальовує зовнішність чи розкриває внутрішній стан героя? Обґрунтуй свою відповідь.
3. Пригадай портретну характеристику Федька на початку оповідання. Головними (домінуючими) деталями портрета персонажа були руки в кишенях і картуз набакир. На яку рису вдачі натякаютьці деталі? Назви кілька епізодів на доказ своєї думки.
4. Визнач, який епізод в оповіданні є найнапруженішим. Виразно прочитай його.
5. Якщо Федько завжди говорив тільки правду, то чому він обманув Толи-ного батька?
6. Толя знав, що Федько врятував йому життя. Чому він оббрехав свого рятівника? Як цей вчинок його характеризує? 
7.  Поясни, як увиразнює характери Толі й Федька їхня поведінка на кризі та під час розмови з батьками.
8.  Прочитай уривок з оповідання: Разів зо два він приходив до пам'яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. А в непритомності когось просив, комусь грози вся і все чогось допитувався у Толі. Поясни, що найбільше непокоїло Федака перед смертю.
9.  Чи усвідомив Толя свою вину в смерті Федака? Чи відбулося його духовне очищення? Які художні деталі наприкінці оповідання дають тобі можливість зробити такий висновок?
10. Розкажи, як ти ставишся до Федька і Толі.
11. Поясни, як ставиться до хлопчиків автор. Обґрунтуй свою відповідь.
12. Зроби припущення, чи змінилася б доля Федака, якби Толя сказав батькам правду.
13. Як би ти вчинив/вчинила на місці Федька в епізоді на річці, знаючи, що через Толю завжди тільки неприємності?
14. Як, по-твоєму, складеться життя Толі? Яким він стане, коли виросте?
15. Що тебе найбільше вразило в оповіданні?
16. Які важливі питання (проблеми) порушує автор утворі?
17. Яка головна думка оповідання?
18. Доведи, що твір «Федько-халамидник» — оповідання.        
В. Винниченко був не тільки талановитим письменником, активним громадським діячем, а ще й прекрасним художником. Користуючись інтерн ет-джерелами, знайдо репродукції його художніх полотен. Поясни, як ці картини доповнюють твоє уявлення про багатогранність таланту митця.

Федько-халамидник
Федько-халамидник (частина 2)                                           

 


Категория:
2014
| Просмотров: 1010 |
gdz-masters.org © 2016 Яндекс.Метрика
Закрыть