загрузка...
Тореадори з Васюківки частина 2 - 11 Сентября 2014
Главная » 2014 » Сентябрь » 11 » Тореадори з Васюківки частина 2
11:37
Тореадори з Васюківки частина 2

—  Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
—  Теж іще! — докірливо сказав йому Ява.— Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу. Чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю, І за звичкою штовхнув Яву — підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив через розстебнений комір голову і на весь клас: «Гав!» У класі — регіт.
І Галина Сидорівна, звичайно, образилась — кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора і дуже любить нас виховувати.
—  Нічого, переживем,— сказав Ява,— Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодійкувато озирнувся — цуп! — і дзвоник уже в мене під сорочкою.
— Хай учаться, як такі розумні! —підморгнув Яві.— Н є треб а їм перерви. Обійдуться.
—  Молоточок! — похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху—то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми — хаміль-хаміль — і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сарая. Темно тут, затишно — надійне місце.
— Хай тепер найдуть! Сто паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчйтимуться! Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник — основна річ,— сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
—  Це ти гарно придумав! Молоточок! — мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав,— він звик усе сам придумувати).
— О! Знаєш що! — стрепенувся він раптом.— МийогоСобакевичуна шию привісимо. Га?
— Кпаснючо! — сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це класиючо (він же мене хвалив!).
— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява. Кинувсь я по кишенях:
— Нема.
— От чорт! їв мене нема. Слухай, а дав ай пасок.
— Отаке... А штани?
— Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба...
Позаяк я був сьогодні «молоточок», відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичудо шиї.
— Юіаснючо! От класи ючо ми придумали! — повторював він.
І раптом... Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до кострубатих не-струганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали уривки розмови):
Бурмило: Воно-то, конешно.так... Але...
Книш: Зате подаруночок матимеш від німці в хіба ж такий! На десять років буде...
Бурмило: Ги-ги!
Книш: ...Вермахтщедрий...
Бурмило: А що ж, конешно...
Книш: Має бути двадцять залізних... Точно... А якість... Бронебійна... Р-раз — і нєту! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок,— мабуть, К>іиш і Бурмило випивають.
Книш: Купимо в Києві, що треба, і заділо!
Бурмило: Сам не можеш?
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся,
Бурмило щось прохарамаркав, мине розібрали ані слова.
Книш (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною...
Бурмило; Ну, гаразд! Завербував.
Книш: Тільки ж — нікому-ні кому! Жодній живій душі. Бо як довідаються...
Бурмило: Щоб я Бога не бачив! Що я —маленький! Цежтакеділо...
Книш: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книші Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
— Га?! — роззявив рота я.
— Га?! — роззявив рота Ява.
Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і завмерли з роззявленими ротами. Захопившись таємничою розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, дерен чав-заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинника, виглядали вчителі. На ґанку з'явилася Галина Сидорівна.
—  Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! — загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтіки. І куди ж ви думаєте — до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою,— мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сарая — далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзів і рятівників.
За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчерво-нілу бабу Марусю.
— Ага! — переможно вигукнула вона.— От хто це все влаштував! З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорівни. Крижаним голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
— Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
—  Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Кіниш каже: «Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів...» А Кіниш: «Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо,..» Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!
Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмил овоїхати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
Бурмиловахата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.
Книші Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою —понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли мий ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нам и якісь пацан и ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзі.
— Ану ходім о навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне «ой-йой-ой», я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. «Більше не можу! Хай наступають!»
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу —суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
— Яво! — кричуя, нарешті, пошепки.
Ява враз підхопився.
—  Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
Йти ставало дедалі важче.
—  Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець. -Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону...
Я подивився в небо.
«Чудасія, — подумав я. — Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!»
— Яво! — підхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
—  Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми лягли на землю.
— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. Атак на ранок можем і повмирати, — сказав Ява.
— Яво, — кажу, —давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
— Нехай, — кажу, — хоч співати. Імизатягли перше, що в голову прийшло... Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. І раптом ми почули... пісню.
Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий манюсінький причепився ззаду, — виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору підкинуло, мов напружинах. Люди!
— Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися...
І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушно закричали:
— Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..
І здається, я навіть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пісня припинилася.
— Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали й замовкли, чекаючи відповіді.
І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:
— Гу-ук-ає хтось...
— А, пішли!
— Нє! Кр-ик-читьхтось... Щоб я Бога не бачив! Ми так і присіли.
Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.
— Та пішли! — каже Книш. — То хтось балується.
— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
Ява глянув на мене і приклав палець до губів: «Цс!» Та було вже пізно.
— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть. Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша
й Бурмила.
—  Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидн о-радісній посмішці Кіниш і підморгнув Бурмилові. — Що я тобі сказав. І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п'яніший за Книша. Сміху нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:
— Ги-ш...ги-ш... ги-ш!..
—  Ех, ви... ш-шмаркачі! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь он до за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь. І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною.
1. Поясни, яка особливість побудови твору «Тореадори з Васюківки». Чим він відрізняється від, скажімо, оповідання В. Винниченка«Федько-халамидник»?
2.  Розкажи, хто такі Ява Рень і Павлуша Завгородній. Стисло перекажи, які пригоди з ними сталися на початку твору.
3.  Перекажи стисло, яку розмову підслухали Ява і Павлуша. Які підозри в них виникли?
4.  Розкажи близько до тексту, яка пригода сталася з друзями в кукурудзі.
5.  Які подіїу прочитаному уривку викликали в тебе сміх? Поясни чому.
6.  Чи підтвердилися підозри Яви й Павлуші про шпигунство Книша та Бурмила?
7.  Оповідь у повісті ведеться від імені Павлуші. Чи відчуваєш ти, як до хлопців ставиться автор? Чому ти так думаєш ? Відповідаючи, спирайся на текст твору.
1. Склади план до розділу XI.
2.  Прочитай розділи XII, XV, XVI.

Тореадори з Васюківки


Категория:
2014
| Просмотров: 1025 |
gdz-masters.org © 2016 Яндекс.Метрика
Закрыть