загрузка...
Твір Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О.Довженка «Зачарована Десна» - 12 Мая 2014
Главная » 2014 » Май » 12 » Твір Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О.Довженка «Зачарована Десна»
13:51
Твір Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О.Довженка «Зачарована Десна»

                                         Народ – е тільки сила, що створює матеріальні цінності, -
                                         він єдине, невичерпне джерело цінностей духовних.
                                                                                                    М.Горький
    О.П.Довженко відомий нам не тільки як режисер, а й як талановитий сценарист та письменник. Він вийшов з народу, почерпнув з його джерел наймудріше, найпрекрасніше ліричне натхнення. Народу від віддав своє серце, свій та талант, своє життя.
    Кіноповість «Зачарована Десна» була почата в тяжкий період для України, в 1942 році. Однак закінчив її митець тільки в 1955 році. Спочатку це були автобіографічні нотатки про дитячі роки, про криницю, з якої він малим пив воду, про білу хату, про рідних людей. І хоча сам автор назвав свою повість скромно «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання», її значення ширше визначених ним рамок. Це повість про історичну долю української нації, її культуру, зокрема народну творчість, сімейні традиції, трудове оточення, красу рідної природи. О.Довженко знав духовний світ людини праці, народний побут, звичаї, селянську психологію. Тому можна сказати, що «Зачарована Десна» - енциклопедія сільського життя наприкінці ХІХ - початку ХХ століть на Україні. Перед нами постають перші радощі та уболівання малого Сашка, поетичне відображення духовного багатства простих трудівників, чудова природа. Але, звичайно ж, що центральний образ кіноповісті – сам Сашко. Його очима ми бачимо цей дивосвіт мудрого народу хліборобів, який живе серед розкішної природи. В цьому образі зливаються перші враження маленького Сашка та життєвий досвід Олександра Петровича. Допитливий хлопчик по-своєму розуміє картину Божого суду, де відображена вся сім’я і сам Сашко. Всі його печалі «перший гріх» змінюються доброзичливим сміхом і дитячими радощами. Довженко вільно звертається до фольклорної умовності. Одного разу Сашко підслухав розмову селянських коней про їхню сумну долю. «Від того часу я ні разу не вдарив коня», - зізнається він. Вбивав й себе хлопчик всі тонкощі людської душі, всі найкращі якості оточуючих людей, вчився бути схожим на них.
Дуже поетично та натхненно описує письменник людей праці – величних і прекрасних у своєму великому труді. Це «маленька і прудка» баба Марусина, прокльонів якої боялися всі. Але в бабиних вустах ці «страшні» прокльони перетворюються на «чарівні пісні». Мати Сашка – людина тонкої артистичної вдачі. Її образ постає перед нами особливо зворушливим. У кіноповісті він, мабуть, найбільше трагедійний. Все життя матері сповнено переживань і тривог. Але нічого в світі вона так не любила, як «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало…». Сашкова мати знала безліч казок і легенд, гарно співала, від неї взяв хлопчик «рідну мову, перейняв пісню українську». Його тонка артистичність і пісенна поетичність натури, доброта, чуйне серце, певно теж значною мірою йдуть від матері. Але найсильніше народне поняття про красу втілилося в образі батька. Він змальований з ліричним щемом синівської любові. Батько для Довженка – це не тільки ідеал трудівника землі, якого задавило злиденне життя, а й водночас людина «з океанською душею, з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів». Письменник каже про нього : «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив». І справді, стільки крилось у ньому багатства духу! «Косив він чи сіяв, чукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліції - однаково». І не дивно, що Сашко багато чого успадкував від такої народної натури. Наймудрішим виступає в повісті дід Семен. Він постає перед нами лагідним і працьовитим, «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». Але не тільки сонце любив, дід Семен був закоханий у весь оточуючий світ, у всю природу. Автор згадує, що він збирав гриби та ягоди в лісі краще за всіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з усім живим, що росло та рухало навколо. Сашко дуже любив свого діді, пишався його мудрістю, чесністю, незлобивою вдачею. Западає в душу й образ Самійла «великого косаря:…орудував він косою, як добрий маляр пензлем, - лихо і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю зелену кулю, аби тільки біла добра трава та хліб і каша.»
Усі ці образи несуть у собі ідею про невичерпність і життєдайність народного джерела, про безсмертя народу. Селяни – люди неосвічені, але скільки в кожного з них «свого таланту», які вони багаті душею! Отже, Сашковому серцю наймиліші ці трудівники, люди праці, їх мудрість, невичерпна духовна велич, незрівнянна внутрішня краса.
    Ось і перегортуємо останню сторінку твору. Ще живі в пам’яті всі-всі епізоди. І знову хочеться поринутися в цей загадковий світ, де так багато гарних людей, яких  я вже встигла полюбити. Я захоплююсь їхнім гумором, доброзичливістю, чесністю, працьовитістю. Моє найперше бажання після прочитання твору – бути хоч трішки схожою на цих людей.

 


Категория:
Твір, сочинение
| Просмотров: 1626 |
gdz-masters.org © 2016 Яндекс.Метрика
Закрыть